Даремно

Привіт… Знову я… Довго думала і вирішила… Вирішила, що все сказане мною було даремним.. Чомусь, чесно кажучи, раніше, з самого початку нашої розмови, мені не думалось, що цей комп’ютер так мордуватиме мене… Що я стрімголов летітиму додому, щоб весь день провести в асьці очікуючи на якусь відповідь?... Чому ввечері я вимикаю цю, зморену часом та роботою машину, з несамовитим болем та відчуттям нанесеної образи?! Це безумство… Тепер я полонянка комп’ютера. Зараз більшість мого часу, думок, мрій, бажань пов’язані саме з ним.. Сама незнаю чому, але мені просто не вдається просто взяти і відпустити тебе.. Відпустити назавжди, щоб більше не входити у це становище, щоб більше не було цього нестерпного очікування, плекання надій, які зможуть виявитись марними.. Зараз я борсаюсь між двома берегами.. Я незнаю куди мені треба.. Чи то наліво, чи то направо… Як же мені іноді хочеться просто взяти і жбурнути у вікно цей винахід людства.. Щоб більше не згоювати, свій і так нікчемний, час на нього…
Як все це сталося? Чому мої почуття вже вкотре повинні бути просто безжалісно вбитими? Я знову, вже вкотре, стою перед стіною.. Вона німа, слизька… Вона холодна.. Вона гладка і висока.. Я її нізащо не здолаю.. І все.. Мене знову бездушно знищили.. Це збайдужіння просто вбиває мене.. Нажаль.. Не думала… Не знала.. Не чекала.. Вибач… Даремна спроба на повернення…