Привіт… Знову я… Довго думала і вирішила… Вирішила, що все сказане мною було даремним.. Чомусь, чесно кажучи, раніше, з самого початку нашої розмови, мені не думалось, що цей комп’ютер так мордуватиме мене… Що я стрімголов летітиму додому, щоб весь день провести в асьці очікуючи на якусь відповідь?... Чому ввечері я вимикаю цю, зморену часом та роботою машину, з несамовитим болем та відчуттям нанесеної образи?! Це безумство… Тепер я полонянка комп’ютера. Зараз більшість мого часу, думок, мрій,

Важко... Сумно.... Одиноко.. Я ніхто... Загублена світом.. Собою.. Тобою.. Життям... Я безпорадна.... Вбита.. Зламана... Знівечена.. Знову ніхто... Я просто нікому непотрібна лялька, об якусь хтось невдало витер ноги.. А вже вкотре просто дали змогу задихнутися?!.. Знову нервовий зрив... Смерть... Смерть??.. А що там?? Що там чекає на мене??.. Мабуть ніхто.. Немає тих, хто б зміг допомогти знайти себе... Але нажаль... Шукати треба в іншому місті.. в іншому житті... іншій людині...мене вже ...

І знову сумно.. За вікном мовчки бігають люди, у когось лунають телефонні дзвінки, у когось в навушниках грає вже звична для нього музика. На землі лежить, зовсім байдужий до всіх цих буднів, сніг.
Всі щасливі…. І лиш у мене в серці висить важкий камінь. Лиш я незадоволена цими нав’язливими буднями… Кожен поспішає у своїх справах і лиш я, сидячи за партою у своєму коледжі, незнаю куди себе діти.. Я безглуздо посміхаюсь всім, жартую, але…. Більше я так не можу… Я не можу дарувати всім ...