Привіт… Знову я… Довго думала і вирішила… Вирішила, що все сказане мною було даремним.. Чомусь, чесно кажучи, раніше, з самого початку нашої розмови, мені не думалось, що цей комп’ютер так мордуватиме мене… Що я стрімголов летітиму додому, щоб весь день провести в асьці очікуючи на якусь відповідь?... Чому ввечері я вимикаю цю, зморену часом та роботою машину, з несамовитим болем та відчуттям нанесеної образи?! Це безумство… Тепер я полонянка комп’ютера. Зараз більшість мого часу, думок, мрій,

Важко... Сумно.... Одиноко.. Я ніхто... Загублена світом.. Собою.. Тобою.. Життям... Я безпорадна.... Вбита.. Зламана... Знівечена.. Знову ніхто... Я просто нікому непотрібна лялька, об якусь хтось невдало витер ноги.. А вже вкотре просто дали змогу задихнутися?!.. Знову нервовий зрив... Смерть... Смерть??.. А що там?? Що там чекає на мене??.. Мабуть ніхто.. Немає тих, хто б зміг допомогти знайти себе... Але нажаль... Шукати треба в іншому місті.. в іншому житті... іншій людині...мене вже ...

І знову сумно.. За вікном мовчки бігають люди, у когось лунають телефонні дзвінки, у когось в навушниках грає вже звична для нього музика. На землі лежить, зовсім байдужий до всіх цих буднів, сніг.
Всі щасливі…. І лиш у мене в серці висить важкий камінь. Лиш я незадоволена цими нав’язливими буднями… Кожен поспішає у своїх справах і лиш я, сидячи за партою у своєму коледжі, незнаю куди себе діти.. Я безглуздо посміхаюсь всім, жартую, але…. Більше я так не можу… Я не можу дарувати всім ...

.....насколько все разные....и не смотря на то, что все ОДИНАКОВЫЕ, все разные...почему?? все разные по жизни, по стилю, по музыке...и один ненавидит другого... порой идешь по улице и ловишь настолько косые взгляды, что аж противно становится...а почему?? ведь идет тебе навстречу абсолютно такой же человек...такой же грешный..из плоти и крови...не понимаю я... зачем кто-то, не такой как ТЫ, считает себя выше? ведь ОН тоже умрет когда - нибудь...и НИКТО здесь не останется...

...